Трагедія села Малковичі в Надсянні

Українське село Малковичі біля Перемишля знищене в результаті депортації українців Надсяння (1944-1947 рр.). Перед виселенням українське населення зазнало жорстокого морду з боку добре організованої та підготованої «боювки», укомплектованої зі злюмпенізованих польськомовних в своїй більшості елементів. У результаті нападу Малковичі втратили бл. 200 чоловік вбитими.

Впродовж 44 років тривання підсовєтського режиму та вже 20-літнього перебування в незалежній Україні депортовані та їх нащадки не змогли домогтися офіційного визнання акту геноциду, що чинився в центрі Європи в цивілізованому XX ст. Питання: від кого мали би його домагатися має реальний, себто не безвідносний зміст. Йдеться-бо про пріоритетний обов'язок визнання мучеництва цивільного населення з боку чинної влади країни, чиїми громадянами стали колишні малківчани.

Бездіяльність, замовчування трагедії за підрадянських часів зрозуміла: безглуздо вимагати у провладного злочинця визнання його злочинів. Гріх списувалося на «бандєровцев», а його розслідування гальмували нібито небажанням псувати «польсько-радянські стосунки». Зі свого боку Польща справу людиновбивства розслідувала, і то неодноразово. Організаторів Малківського морду заслуховувано під слідством і винесено їм поблажливі вироки. Звісно, хай навіть соціалістична Польща вельми скористалася з послуг тих садистів, а проте не мала наміру лишити садизм без кари. Підсудні залишалися громадянами цієї держави, а держава ця мала підтримувати порядок (Свідчення. Малковичі 17 квітня 1945 р. / Підг. Богдан Гук // Наше Слово. – 2007. – № 14-15).

Важче пояснити нам, громадянам незалежної України, чому тягар відновлення пам'яті цілковито покладений на потерпілих в час депортації. Останнє 20-ліття освячене актами доброї волі й жертовністю колишніх жертв та свідків трагедії Надсяння: власним коштом видаються книги спогадів; піднімаються з небуття українські поховання на польськім боці. Все те чиниться так, ніби потерпілі доконують свою забаганку, котра з боку державних структур через причину, що радше скидається на відмовку – брак коштів – не може бути підтримана.

Тут коротко пригадаємо етапи відновлення братської могили загиблих у с. Малковичі в ніч 17-18 квітня 1945 р. за роки української незалежності.

Перший етап розпочався зі створення при суспільно-культурному товаристві «Надсяння» комісії, яка мала за мету впорядкування спільного поховання жертв трагедії в Малковичах та загалом досягла тієї мети.

Другим періодом означений стан непевності за цілість пам'ятника, що на нього місцеві жителі сучасного села Малковіце, нащадки тих, котрі вбивали українців, офіційної згоди не дали (відмова війта від 08.01.1992). Свій спротив польська сторона мотивувала неприйняттям епітафії, написи якої, на думку сільської Ради села Малковичі, є двозначними і неправдивими(!).

Не менше теперішніх польських мешканців вразило те, що при іменах жертв був зазначений їх вік, який розвінчував вживлений в їх свідомість міф про українців, як озброєних до зубів бандитів-зарізяк. Насправді ж по встановленні прізвищ 114 жертв голова комісії Падовський М. П. налічив 34 дітей віком до 15 років, де найстарша Петрина Войтів (1930 р.н.), а молодшій Марійці Віняр ішов 13-й місяць. У переліку є 11 діточок без імені, поданих по-фамільно. Найменшеньке з роду Лабуз заледве кілька місяців мало (1945 р.н.), тож даного йому при хрещенні наймення, як і старших янголят цієї сім'ї, не було кому пригадали. Найрідніші-бо з ними, в збірній могилі. Тож крім згаданих тут трьох дітей Лабуз до списку внесені діти Ковальчиків – 1935 і 1938 р.н.; трьох Пітуль – 1935, 1940, 1944 р.н.; двох Ханасів – 1941 та 1944 р.н.

До стариків було зараховано 22 особи, що були не молодші 55-літнього віку. Найстарший Курдияк Максим не дожив до 80-ліття. Жінок у похованні 32, а чоловіків – тільки 16, коли числити до них 17-літнього Омеляна Віняра. До людей призовного віку належав хіба комісований за станом здоров'я з німецької армії Володимир Пелешак (1920 р.н.), котрий загинув на бойовому посту, на чергуванні.

Отож замучені були мирні рільники, автохтони. Щоб довести це та показати, що могила не покинута, колишні малківчани за найменшої можливості виїздили до Польщі, відвідували малківське поховання, за сприяння українців Перемишля влаштовували там панахиди та намагалися донести суть проблеми до функціонерів від української держави. Так тривало до смерті голови комісії (2000).

Третій період охоплює останнє десятиріччя. Попри те, що колишні малківчани започаткували традицію: проводити в квітні панахиду за померлими у Церкві Різдва Пресвятої Богородиці смт. Рудно та що автор цього повідомлення планує зібрані спогади колишніх односельців видати – загалом цей час інакше як стагнацією не назвеш. Таблиця з вписаними на ній іменами загиблих під милість Божу все ще там, на муніципальному цвинтарі с. Малковіце: жоден із польських чи міжнародних законів її не захищає, як і наявності її документально не потверджує.

А поза тим влаштовуються рідкісні, – за умови візового порядку перетину кордону та загального зубожіння українців, – майже нереальні відвідини могили, відбуваються щомісячні збори членів товариства «Надсяння», відправляються панахиди у роковини малківського морду в смт. Рудно, на які до храму приходять нечисельні представники родин помордованих. Безпосередні учасники трагедії відходять. Нащадки не сприймають вчинене над їх родинами насильство як особисту трагедію. Минуло 65 років. То що, тема вичерпана і за строком давності перегляду не підлягає?

Необхідно подбати принаймні про «суто художнє завершення трагічного досвіду тієї доби» (Скуратівський В. Культура Нового часу – основні стратегеми новоєвропейського культурного розвитку / Лекцію прочитано 29 листопада 2006 р. в Національному ун-ті «Києво-Могилянська академія». – К: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – С. 12.).

Обов'язковість втіленого в художній формі конечного вердикту спрогнозована культурологом Вадимом Скуратіським під час обґрунтування ним симетричного характеру основних стратегем культури Нової та Новітньої доби в європейській історії. І тут очевидним є збайдужіння, душевна зачерствілість тих, хто за покликанням мав би оживлювати пам'ять, емоційно наповнювати сухі статистичні викладки. Коли численні жертви серед селян Перемищини в період Першої світової війни одержали своє художнє насвітлення у творчості представниць української інтелектуальної еліти, то тема трагедії українців під час Другої світової війни не набула відповідного переосмислення ні в літературі, ані належного втілення у пластичній формі. От і маємо парадоксальну ситуацію, коли не так далеко відбіглий 1945 р. з великими зусиллями реставрується з уламків, зібраних у спогадах очевидців, число яких неухильно меншає, а от уже скоро 100-літньої давності події 1914 р. постають зі сторінок прозових і віршованих яскраво емоційно забарвленими.

Загально відомо, що переосмислення явища потребує певного віддалення в часі. Тож коли цілісного, узагальненого образу не має, то певно перебіг процесу не припинявся, а триває на тлі приспаної свідомості жертв та їх нащадків. Погоджуємося з висловленою В.Скуратівським думкою про тривання однієї війни впродовж цілого XX ст.

Справді, час першої половини цього століття – а саме він у подіях довкола с. Малковичі був вирішальним і надавався найбільше до огляду при опитуванні колишніх малківчан, – за динамікою повторюваності мілітарного протистояння являв собою не мир між двома світовими війнами (1919-1939 рр.), а «продовження війни, тільки іншими засобами».

Не переповідатимемо те, про що можна довідатися з 3 т. «Депортації». Існує вже достатньо матеріалу про те, як малківчан убивали в ніч з 17-18 квітня 1945 р. Натомість події Першої світової війни заслуговують на увагу хоча б тому, що твори, які насвітлюють цю трагедію українства становлять велику бібліографічну рідкість. До того ж саме з огляду на давність тих подій можна дати більш цілісний їх аналіз, довівши зв'язок між першою і другою депортаціями.

На основі побіжного огляду художньої спадщини початку століття, спинимось на визначальних рисах геноциду проти українців, котрий, розпочавшись на межі ХІХ-ХХ ст., тривав спершу на території, яка нині належить Польщі, а згодом продовжився для депортованих на території підрадянській.

Основними ознаками поведінки, за якими знати окупанта на підконтрольній території, є жорстока експлуатація природних ресурсів краю та схожа більше на грабунок тимчасовість господарювання. Як влучно з гумором виявила суть справи народна приповідка в розмові товарових потягів: туди (в сторону метрополії) важко: «Хліб-сало-хліб-сало», а назад легко й радісно в гудку: «Обліга-а-а-ції».

Виявлена тут за радянських часів риса притаманна була для всіх форм правління та всіх влад впродовж XX ст. Перемищина – і місто, й околиці – досі найзанедбаніша територія в цілій Польщі: не ремонтовані будинки, розкиданість і відсутність структури в плануванні, тимчасовість легких складаних конструкцій у новітніх супермаркетах, зневажливе ставлення до пам'яток старовини та до культурних святинь автохтонів (в Перемишлі: стан Замкової гори; знищення будинку, де доживала віку геніальна поетка Уляна Кравченко). Деякі з названих симптомів до-часності, тимчасовості себто, простежуються й у становищі під-радянської території Львівщини, і, як це не парадоксально, продовжують тривання в сьогоденному пострадянському просторі. А то вже показник, що влада сама собою, яка тільки не є, поза національною приналежністю, функціонує згідно зі століттями усталеними принципами глибокої байдужості до прав людини. Так було ще за Австрії на межі ХІХ-ХХ ст. попри сформований стереотип про позитиви тодішнього урядування для економіки Перемильщини.

Мілітарний, хижацький напрямок розвитку краю не здатне затулити навіть видиме благополуччя статистичних даних, згідно яких саме в час підготовки до Першої світової війни спостерігалося суттєве покращення демографічної ситуації: станом на 1860-й рік кількість мешканців Перемиiшля становила 10140 (Rоźański J. Forty twierdzy Przemyśl. Wyd. 2, uzupełnione. – Przemyśl, 1980.), на 1880 – 22 000, а на 1900 – аж 46 000 чоловік (Rocznik towarz. Przyjaciól nauk w Przemyślu za rok 1925 / Red. Jan Smołka. – Przemyśl: Nakładem towarz…, 1980) (за Яном Рожанським подається менше число: 37734).

Наслідком того підйому було плюндрування краю (Саган І. М. Передмова // Віт Ян. Спогади з мого перебування в Перемишлі під час російської облоги 1914-1915 рр. / пер. І. М. Сагана. – Львів: Каменяр, 2003. – С. 4.) та диктоване військовим уставом урізання прав населення.

Так, на терені підперемиських твердинь, оголошених з 1886 р. «укріпленнями 1-го класу», унеможливлювалося будівництво без дозволу і затвердження плану військовою владою. Власник мав підписати т.зв. демоляційне зобов'язання, згідно з яким при першому ж наказі влади мусив усунути споруджене власним коштом житло.

Найбільшу суперечність для перемиського українства передвоєнного (як згодом і між- та по-воєнного) часу становила вміло спровокована з боку влади комбінація з довіри та недовіри. Зі спогадів Олени Кульчицької: «На українців не знати чому кинули пляму державних зрадників, наслідком чого було страшне переслідування протягом війни» (Кость Л. Ідеї січового стрілецтва у творчості Олени Кульчицької // УСС у боях та міжчассі: Мистецька спадщина. Лев Ґец, Іван Іванець, Осип Курилас, Олена Кульчицька, Леонід Перфецький, Осип-Роман Сорохтей. – Львів, 2007. – С. 173).

Достатньо згадати вчинене 15.09.1914 звірство над звинуваченими в москвофільстві українцями: під час переведення вулицями міста затриманих усіляко ображала польсько-єврейська юрба і на вул. Семірадського (Стех Я. Пропам’ятна книга українських діячів Перемищини ХІХ-ХХ століть. 36. есеїв. Ч. 1. – Перемишль; Львів: Вид-во «Сполом». – 2006. – С. 164.) 44-х нещасних озброєні мадярські жовніри посікли шаблями на смерть. Дівчині, що при тім, ставши свідком, клякнула і звела руки до неба в молитві, жовнір відсік голову (Віт Я. Спогади з мого перебування в Перемишлі під час російської облоги 1914-1915 рр. / Пер. І. М. Сагана. – Львів: Каменяр, 2003. – С. 41.).

Знаменно, що 30.06.1936 р. перепоховання останків замордованих сколихнуло Перемишлем. Наведений інцидент становив вершинну точку кипіння україно-польського протистояння, де одна зі сторін (польська) потрафила вміло скористатися владою, як сліпим інструментом до нищення суперника.

Але відомі й набагато численніші, хоч не такі явні, бо безкровні, вияви вміло спровокованого владою конфлікту між етносами, як і між окремими групами населення. Так, при повороті додому після депортації вглиб Австро-Угорщини, селяни с. Малковичі застали на місці свого громадського пасовища чистеньку вуличку із дерев'яних будинків, а в них – польських поселенців [Із записів Дарії Вовк-Віняр, 1938 р.н.]. Самим же малківчанам довелося голіруч рити собі ями для помешкання на всуціль зруйнованих своїх дворах. В цьому випадку очевидним є неоднакове ставлення влади до місцевих мешканців і до новопоселенців. Той самий принцип «Поділяй і владарюй» був застосований радянською владою для упокорення депортованих при їх поселенні на нових територіях, де місцеве населення зустрічало їх недовірою.

Сам факт вигнання у 1914 р. населення Малковичів та інших сіл на цім терені зі своїх родинних гнізд та спалення усього нерухомого майна так і не був усвідомлений та осуджений. Очищення імперією місця під військові дії можна зрозуміти: терен-бо й справді опинився в епіцентрі збройного австро-російського протистояння. Однак методи, до яких вдавалися урядові чинники Австро-Угорщини стосовно селян були надміру жорстокі. Як змушена до відступу австрійська армія полишила росіянам Львів (3.09.1914) і відкрила їм шлях на Перемишль, комендант фортеці ґен. Кусманек дав наказ до примусової евакуації мешканців і провадження попередньо спланованої розчистки території для обстрілу фортів. Це значило необхідність зрівняти з землею 8 і частково знищити ще 24 населені пункти. Повністю знесені були вежі святинь, які становили загрозу як пункти спостережень. Акція найбільше торкнулася південної частини: передовсім Дуньковичок, а також Гнатковичів і Малковичів.

Дуже яскраві образки воєнного лихоліття подав у спогадах захисник фортеці надпоручник Ян Віт (там само. – С. 12-13, 20-21):

«Наші війська під тиском росіян відступають на захід... Викорчовують ліси і спалюють села. Тяжке враження справляли на нас палаючі села: Поповичі, Хідновичі, Циків, Дроздовичі. Ціла околиця затягнута вогнем і димом. Періодично лунають вибухи: то в повітря летять муровані будинки і українські церкви, яких в околицях Перемишля є багато (кажуть, збудовані за російські гроші). Дивним є твердження, що їх мають за орієнтири для артилеристів, а тому треба їх усіх знищити. З призначених до спалення сіл швидко все вивозиться: одяг, збіжжя, солома, сіно, дошки, господарські знаряддя, худоба тощо. Але не встигають все вивезти, а тому спалюють скирти збіжжя, залишаються цілі поля картоплі та інших рослин. Проте багато хто на тому наживається, організовуючи собі цілі господарки з кіньми, коровами, свинями, пашею. Чимало коней і корів без жодної платні гнали до фортеці, а потім за великі гроші продавали. Особливо відзначалися солдати-мадяри. Оповідала мені одна жінка з Летовні, чоловік якої пішов на війну, що два мадяри приїхали до неї возом, один став з карабіном коло її старого батька, а другий барашував по хаті. Шукав цінних речей, а також продуктів і напоїв. Зірвав у неї з шиї коралі...».

Ще розпачливіші свідчення хроніста про події листопада: «З усіх сторін фортеці появився вогонь. Палили все, що тільки залишилось. Ми теж мусіли долучитися до знищення сіл Летовня і Белвіна. (7 і 11 км на північний захід від Перемишля). Було це незвичайне завдання. Серце краялося, коли дивився на цих бідних людей, які просили, аби зачекати трохи, поки спечеться хліб у печі. Люди, що могли, навантажували на свої вози, Те, що не вміщалося, залишали, в тому числі й збіжжя. З плачем і жалем дивилися на те, як їх власне військо, їх оборонці підпалюють будинки, в яких мешкало декілька поколінь. Без опису майна, без всяких документів, все забрав вогонь. Як вони після всього докажуть свої втрати, Бог один знає. «А куди ми маємо йти, куди нам подітися?» – запитували з усіх сторін. Нічого не було підготовлено. «Де хочете, аби чимдалі від фортеці», – відповідали їм. Осідали в сусідніх селах, страшно бідували. Часто посилали делегації до коменданта, жадаючи допомоги. Нічого не отримали. Не зіставалося їм нічого, як звернутися до неприятеля, до росіян.»

«У Дуньковичках був верк (шанці, бункри, воєнні схрони). Каземати. Як виселяли, то війт захитрив і лишився: в Журавиці був» [Іваньо Ольга, з дому Чопик, 1921 р.н., із Дуньковичок, рукопис]. Жили там у бараках. Хто уник евакуації, спізнав утрат, але були вони вдесятикрат менші за ті, які випали на долю депортованих вглиб імперії. Свідчить про те дивна непам'ять їх та їх нащадків. То не біла пляма, а чорна від туги діра, котру згадувати було не вільно.

Кілька окрушин інформації від малківчан.

Володимир Пелешак, що з Рудного: «Мойому вуйкові там усі діти, котрі народилися до війни, померли». ..

У нащадків малківської фамілії Вінярів там померла й була похована бабуся.

У родині Яремиків збереглося фото: малківчанки мати і донька тримають дитину. Вона, стара вже Ганна Яремик-Малик розповідала: «Фото ще з Австрії. Мої мама і бабуся в національному одязі. Як була Перша світова війна, вивезли нас до Відня, а потім взяли в інше місто, де були 4 роки. Бараки були. Хлоп варив, ми ходили і брали їжу – загальна кухня. Малковичі та довколишні підперемиські села спалили. Приїхали – нема ніц. Хто сидить в півниці, хто робить ямки. Кроквами накривали. Потім цісар давав відшкодування: кімнату, кладовку, кухню, стайню. Давали дерево. Ми самі будували. Згодом одержали позику на корову – 5000. Чули, що будуть поляки і тому всі спішили позику віддати. Ті, що не встигли позику повернути, набідувались» [Ганна Іванівна з Гижих, рукопис]... Оце й усе.

На поодиноких ескізних замальовках кількакратно віддзеркаленої в свідомості поколінь дійсності скінчився би пошук малківського сліду по таборах Європи, коли б не та обставина, що за селянами обстали мисткиня Олена Кульчицька та письменниці Марійка Підгір'янка, Катря Гриневичева. О.Кульчицька розкрила злочинну практику виселенчих таборів у ряді графічних робіт: «Чорна хмара війни», «Доля українських утікачів», «Мати Божа, рятуй наш край», одна з семи гравюр циклу «УСС – 1914-1915» (1915) із назвою «Під чужим небом» (Кость Л. Ідеї січового стрілецтва у творчості Олени Кульчицької // УСС у боях та міжчассі: Мистецька спадщина. Лев Гец, Іван Іванець, Осип Курилас, Олена Кульчицька, Леонід Перфецький, Осип-Роман Сорохтей. – Львів, 2007. – С. 175).

Своєю назвою експонована в Меморіальному музеї Олени Кульчицької у Львові гравюра дає підстави ствердити: художниця була знайома з повістю «Непоборні» Катрі Гриневичевої (уроджена Банах (1875-1947), одна з найвидатніших прозаїків українського модернізму). Повість була укладена з коротких, вражаючих силою словесного образотворення новел, одна з котрих – «Під чужим небом» змальовує тернову долю швачки з Покуття Параски Гоголь. Письменниця повернеться до цієї матері з дитиною вже в оповіданні «Параска Гоголь». Героїні випало поховати на чужині батька, а за ним і слабосилого свойого сина: «Наболівся мій Василько за свій вік не по-дитинячи, то я чей парубкови молитву йому наняла. 18 миль несла сю дитину у плече ранена, то не було форшпана під мене, не дала дитину в шпиталь. Вмерло.» З табору пішла у найми до Чехії на фільварок Колозорки, звідки не заробивши за тяжку працю втекла знов у Ґмюнд. Тут колись найкраща майстриня в себе дома перебивалася випадковими заробітками. Зустріч із незламною жінкою спонукала Катрю Гриневичеву до патетичного слова: «Я дивилася на мою гостю, мов торкнена Божественним видивом. Душа моя видала з себе тон чистий та високий, як «алилуя», коли народ кличе Розп’ятого з небесного вирію. Се ж-бо стояла переді мною не городенська виселена швачка, але невмируша Україна моя, тисячу літ бита за коси до землі, волочена по тюрмах і гаремах, по чужих нивах неплачена робітниця-босоніжка. Не крачте, галки, під чужим небом, соловій дзвінкої співає!» (Гриневичева К. Непоборні: Оповідання. – Львів: Р. Б. Бібліотека «Логос», 1926. – С. 51-55, 64-78.).

Співзвучна з твором Катрі Гриневичевої поема «Мати-страдниця» Марійки Підгірянки (літ. пс. Домбровської Марії, уродж. Ленерт (1881-1963)). За жанровою приналежністю плач-реквієм постав по свіжих враженнях (1919). Обидві, і письменниця, і поетка, волею долі потрапили в Ґмюнд, де вчителювали в таборі (1915-1917) і були свідками, як тисячі померли там з голоду та від епідемій (Лучук В. Поетичний світ Марійки Підгірянки. До 100-річчя від дня народження / В кн.: Література. Діти. Час. Зб. літературно-критичних статей про дитячу літературу. – Вип. 6. ; [упоряд.В. Я. Неділька; Редкол.: В. Г. Дончик (голова) та ін.] – К.: Веселка, 1981. – С. 166).

Із авторської примітки до книги оповідань Катрі Гриневичевої:

«В роках 1914-1918 в часі всесвітньої війни уряди осередніх держав усунули з прифронтової полоси Східної Галичини та Волині майже все населення й передержували його насильно в концентраційних таборах Ґмюнду, Вольфсбергу, Хоценя, Нідеральму, Гаї й инших. Виселенці вернули у свої житла що-тільки після закінчення війни з Росією в році 1918».

Далі вона доповнила образ табора-міста за колючим дротом:

«Тихо, як привиди ходять, снуються мовчазні люди. Мелькають білі з червоними розшиттями кожухи з Жучки та Заставни: як дорогий алмаз на смітнику, засвітить красою буковинська хустка, чудово шита. Дівчата...розвішують сорочки на шнурах зовні бараків...А тоді чешуть на порогах шовкові коси... Якийсь чоловік знижує голос і шепче стидливо: «Тільки їстки б побільше, гей!». По берлогах куняють тупо, шиють, сваряться купи людських тіл. Почерез сволок висить і димує вогке лахміття» (Гриневичева К. Непоборні: Оповідання. – Львів: Р. Б. Бібліотека «Логос», 1926. – С. 10-15.).

В умовах таборового існування будь-яка доцільна дія перероджувалася на зловживання: навіть запроваджене з німецькою доскіпливістю правило дотримання гігієни через примусову купіль... Коли в мешканців бараків ще тліла надія на те, що колись їхні муки скінчаться, то для шпиталізованих через численні хвороби вже не було вороття. Перебування в шпиталю означувалося фразою «за доски»... Хворі однаково роковані. Тільки там, «за досками», без догляду близьких останні дні для вмираючого минали в муках, а для родини – в непевності... Біла брама цвинтарна і сосни... могилки, що «біліють рядами»... – то вже плач із поеми Марійки Підгір'янки за загиблими в Ґмюнді дітьми, у т.ч. і за народженими перед війною і полишеними в чужій землі малківчанами.

Як Австро-Угорщина підписала угоду з Антантою про капітуляцію, 3.11.1918, малківчани нарешті могли повернутися додому. Стримували обставини: очікування розкиданих війною родичів. Однак справжньою причиною відтягування довгожданного повернення було небажання влади відпустити таборових бранців. А що кінець війни не став кінцем українського Ґмюнду, то мала б існувати якась не задокументована угода між владними органами вглибині імперії та місцевим на Перемищині польським начальством. Саме її наслідком стала вже згадувана поява на Перемищині польських поселенців, котра за польської державності набрала навального характеру.

Маємо згадати подію, яка завадила підступним намірам і сприяла звільненню безвинно ув'язнених на чужині. «Приїзд Митрополита Андрея, який по дорозі з московського заслання задержався у Відні (від 27.08.1917) і відвідав цісаря і наш політичний провід, сколихнув табором. Він приїхав до Ґмюнду у почоті австрійських достойників. Його вітала управа табору. Але він хотів бути сам з виселенцями і почути від них безпосередньо їх жалі і побажання. Коли управа табору влаштувала бенкет у його честь, то на тости він відповів австрійськім достойникам: «Мої панове, я бачу, що тут, у цьому таборі, довершено діло християнської... любові». Причому ті, що сиділи ближче Митрополита, твердили, що німецьке слово лібе (любов) – звучало цілковито як ліґе (брехня). У висліді інтервенції Митрополита у Відні австрійська влада дозволила виселенцям повернутися на рідну землю» (Гриневич Я. Катря Гриневичева: Біографічний нарис. – Торонто, Онт. Канада: Бібліотека вид-ва «Гомін України». – Ч. 35. – 1968. – С. 40).

Цей чи не єдиний факт на користь українців може служити доказом чуда, даного Провидінням за посередництвом Слуги Божого Андрея. І це те чудо, якого шукають і недобачають історики церкви, коли мова заходить про святість Митрополита.

Про те, що повернення не принесло українцям жаданої полегші говорять збережені рапорти староств: в Малковичах 1916 р. збудували 5 бараків тоді, як по інших селах зводилися житлові будинки: в Дрогоєві – 25, у Валяві – 35. І жодного будинку в селі, придатного до реконструювання! Тисячі га землі, поораних окопами лежало облогом. Страшні економічні, господарчі втрати. Знищено багато збіжжя на пню. Селяни скаржилися на реквізицію всього: збіжжя, картоплі, інвентаря, тварин. Дороговизна, спекуляція, злодійство; брак товарів (нафти, солі, вугілля); епідемії; жертви серед жінок і дітей; відсутність мужчин і коней; пограбовані дзвони храмів, конфіскація металів... «Нарід гине на своїй землі так само, як загибав на чужій». На питання про село: «Хати стоять?» – чулася відповідь: «Стоять, але не хати, а ями глибокі» (Гриневичева К. Непоборні: Оповідання. – Львів: Р. Б. Бібліотека «Логос», 1926.).

Згадувала Марія Падовська з Лабуз, що, як повернулися з Ґмюнду, то замість Малкович була порита місцевість, а лобода здіймалася так зависоко, як вцілілі подекуди комини хат. Її стебала в людський зріст вкарбувалися в пам'ять всім, хто серед перших обживали рідні землі. Малківчанин Теодор Курдияк по російському полоні «вернувся на пусте голе місце, зайнявся сільським господарством і так із дружиною Параскевією гарував, що невдовзі осліп» [Курдияк Марія Антонівна, по чоловікові Павленко, 1933 р.н.]. Будували нашвидкуруч хати, за деревом для яких їздили до Хирова та Нижанкович. На відміну від польських колоністів українцям-автохтонам не пощастило з державною компенсацією: матеріальну допомогу затримувано.

До прийшлої невдовзі влади Польщі, як до правонаступниці Австро-Угорщини, українці за відшкодуванням втрат не зверталися: тривала польсько-українська війна, яка згодом переросла в стале протистояння із пацифікацією включно. Мовчання знедолених обернулося на очікування чергових жертв під час чергового зовнішнього втручання у внутрішні справи межової землі. Усі труднощі, тут згадані, стосуються пережитого малківчанами й по другій депортації. Описують свої біди, діти постраждалих в час Першої світової війни, майже у тих самих словах.

Аналіз зібраного матеріалу привів нас до висновку: існує безпосередній зв'язок між безвідповідальністю влади та періодичним вчиненням насильства над цивільним населенням, котре не вміє примусити чинну владу відповідати за бездіяльність. Така взаємозалежність аж надто очевидна на прикладі с. Малковичі.

Фактично за короткий час два покоління малківчан, що йшли одне за одним, були зрушені з місця і кинуті в нелюдські умови виселення. Першого разу, в час Першої світової війни – на захід, а через чверть століття – у протилежному напрямку. Між двома депортаціями багато спільного. Порівняння втрат українських Малкович схожі, з тією тільки різницею, що жертвами першої депортації стали тихо померлі від пошестей і голоду діти в австрійському таборі, а другої – садистично замордовані селяни.

Впродовж усього радянського періоду правда про вчинений геноцид проти українців під час світових воєн XX ст. лишалася таїною за сімома печатями, бо подальша історія логічно продовжувала розпочатий злочин. Нині тільки та страшна правда починає промовляти зі сторінок зжовклих книжок та преси. Симптоматичною є історія їх видання.

Опублікування поеми «Мати-страдниця» супроводжувало поворотні моменти новітньої історії України: переддень Другої світової війни (1928, 1938) та початки української державності (1992) (Дніпрова хвиля: Хрестоматія нововведених творів до шк. програм / За ред. П. П. Кононенка. – К.: Освіта – СП «УПТК», 1992., – С. 843).

Передмова у виданні 1938 р., писана жінками-емігрантками, стала грізним передбаченням:

«Час, який переживали українці на чужині, які зо страху перед царською армією покидали свої села, або яких силою забирали австрійці, закидаючи українцям москофільство, дуже подібний до сьогоднішних переживань українських скитальців. Різниця та, що теперішні переживання українців на чужині є в сотері страшніші». Оте «в сотері страшніші» має вочевидь пояснення: війни XX ст. робилися щораз жорстокішими. А що провадили їх з обох боків противники, які ні в гріш не цінували людську гідність цивільного населення, то навіть те холодно-відсторонене з розрахунку ставлення до українців, диктоване презирливою байдужістю було би в нових обставинах благом.

Тепер держави-агресори звернули увагу на українців, але на предмет їх повного винищення. «Додаймо до тих теперішних обставин ще одну небезпеку, яка чекає наших рідних тепер, а то видачу скитальців в руки совітської влади, яка уважає скитальців за своїх ворогів! До нас вже приходили вісті очевидців, як дбала совітська влада про наших рідних, яких вона забірала на потяги з рідних сіл та перевозила дальше на схід в глиб совітської держави! Більшість їх гинула по дорозі! Читаймо і ширім цю книжечку! Вона відкриє очі багато українцям! Вона покаже, чому нам треба дбати про наших СКИТАЛЬЦІВ І ПОМАГАТИ ЇМ! ПОДАВАЙМО ЦЮ КНИЖЕЧКУ З РУК ДО РУК!» (Українська муза: поетична антологія (історична хрестоматія од початку до наших днів) / Під ред. О. Коваленка. – К. (?), 1938. – С. 2.).

Новели Катрі Гриневичевої тільки на початку XXI ст. стали приступні до читання: примірник міститься у відділі україніки під грифом реабілітованої літератури Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Ще в 1991 р. у «Літературній Україні» світ побачило одне з двадцяти трьох оповідань – «Пасха красна, Пасха Господняя... », автограф якого зберігається в архіві журналу «Літературно-Науковий Вісник». У супровідному тексті до публікації літературознавець Сергій Гальченко ствердив, що від появи книжки «Непоборні», ані ця, ні жодна інша з новел, що становлять перлини світового красного письменства, не передруковувалися (Гальченко С. «Душа моя звеличить Бога!» / Літературна Україна. – 1991. – 4 квітня. – С. 8).

Треба згадати, що прочитавши «Весілля Карапульки», «Ланя родить у полі» та ін. оповідання цієї збірки, проф. Богдан Лепкий дав таку їм оцінку: «За ті Ваші оповідання, коли б ми були державним народом, Вам, Пані, належалась би нагорода Нобля в ділянці літератури» (Гриневич Я. Катря Гриневичева: Біографічний нарис. – Торонто, Онт. Канада: Бібліотека вид-ва «Гомін України». – Ч. 35. – 1968. – С. 40).

Важко усвідомлювати, що досі не знайшлося на опублікування новел доброї волі тепер у вільній державі з іменем Україна.

Тепер, як відійшли свідки останньої з Малківських трагедій, маємо розпочинати будити приспану свідомість живих. Адже поки ті матеріали не стануть набутком якомога ширших кіл громадськості, столітня війна триватиме далі. Доцільно активніше впливати на провладні структури української держави, щоб через них, а не поодинчо, досягати домовленостей з Польщею. Щоб депортованих не сприймали тільки як зручне електоральне поле для безвідповідальних обіцянок, варто чітко сформулювати та вимагати виконання конкретних завдань:

Розкрити й оприлюднити архівні матеріали про число жертв морду в Малковичах у ніч 17 на 18 квітня 1945 р. Досі це таїна, бо книги ґмінні обриваються довоєнним часом. Десь же має зберігатися список, адже наступного після морду дня село відвідала комісія, до складу якої входили війт села поляк Вархола та кількох представників від чинної тоді радянської мілітарної влади. Та комісія списала всіх жертв.

Оскільки згідно рішення ґміни розміри могили були зменшені до 6x6 м, а на три рови насуваються польські гробівці, то маємо відновити поховання у розмірах, за якими були поховані у суботу, 20 квітня 1945 р., або принаймні так, як 3 травня 1991 р. його було впорядковано зусиллями українців Перемишля.

У разі, як місця для жертв морду забракне, то маємо добиватися дозволу на ексгумацію їх праху та перепоховання останків у могилі визначених розмірів.

Сприяти виданню спогадів і матеріалів, присвячених темі депортації, створенню на їх основі документальних і художніх фільмів.

Проголошуючи ці вимоги виглядаємо на безпорадних прохачів, для яких вже заготована наперед відповідь про брак коштів. Відповідь вічна, як і сама проблема українців на західноукраїнських теренах. Нехтування людськими правами українців села Малковичі в межах XX ст., що є предметним полем нашого повідомлення, має стати осторогою усім, хто нехтуючи пам'яттю ризикує черговий раз стати на ті ж граблі.

Олена Падовська, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри гуманітарних дисциплін Львівського державного університету фізичної культури.